Музей «Лесина вітальня» в Луцьку

Одного разу я разом із друзями зайшла до музею Лесі Українки в Луцьку. Чоловік, який продавав квитки, люб'язно запропонував нам екскурсію, якщо нам цікаво послухати, а не тільки подивитись. Ми звісно погодились.

Ну от розповідає він, показує шкаф і буфет, які могли мати сім'я Косачів в той час, але це не їх меблі, а просто того часу. 

Коли він вже закінчив розповідати, то я кажу:

— А можна заглянути в той буфет? Як він відкривається?

— Ну можна, але там нічого немає!

Відкриваємо. Там справді пустувало, були тільки серветка і книжка. А я далі кажу:

— А ось цю скриню можна відкрити?

— Ні! Там пусто!

— *я опускаю очі

— Скільки років тут працюю і мені ні разу не було цікаво що там! Я ні разу її не відкривав! А ну дайте сюди, відкриємо! О, тут пусто, я ж казав!

— Але ж як круто, вона така важка, міцна... А ви ще сказали, що тут альбом є їх сім'ї, можна?...

— Альбом можна, він тут.

Я починаю дивитися альбом і трохи читати про їх сім'ю, про молодших сестер Лариси Косач. А Макс тим часом побачив книгу про відносини Лесі Українки і Ольги Кобилянської.

Питає у того чоловіка, що там, чи читав він і який висновок. Вони почали розмовляти про те. А я ще роздивлялася великі фотографії на стінах.

Поки ми там були, прийшли і пішли декілька груп людей. Всі заходять, подивляться на столи, експозиції і йдуть. Нічого не питають, нічого не читають. Так, 5-10 хв і все.

І екскурсовод вкінці сказав нам, що такі глядачі, як ми, бувають дуже рідко. Ніхто навіть не торкається тих книжок, що всюди розкладені.

Так от, мені дуже жаль, що люди не заглиблюються. Нас навіть так вчили, типу нащо тобі те, в житті не пригодиться, щоб за хлібом в магаз сходити, вищої математики знати не треба.

Яка ж дурість ця думка! Чим більше ти знаєш, тим складніше тебе обдурити пропагандою, тим більше ти цінуєш труд інших, тим більше розумієш, наскільки ж мало ти знаєш...